Плач Бога і наше зворушення

Читай також

  • Слухають, але не чують
  • Поради від військового капелана на Різдвяний піст
  • Не все золото, що блищить
        • Плач Бога і наше зворушення

          Ісус заплакав. Ісус просльозився. Це найкоротший вірш у всьому Святому Письмі. Найкоротший, проте наскільки ж глибокий і красномовний. Момент, у якому ми стаємо свідками сліз самого Бога. Заплакав, бо безмежно полюбив. Просльозився, бо глибинно зворушився. Пустив сльозу перед обличчям смерті, поруч із обличчями друзів Марти і Марії, над померлим другом Лазарем. Бог заплакав…

          Ми також часто плачемо. Робимо це із різних причин. Інколи таким чином вивільняємо надмір емоцій, тому й плачемо у смутку та радощах. Інколи – через те, що болить тіло чи душа. А найчастіше – через те, що більше нічого не можемо вдіяти. Почуваємо себе безсилими, нездатними зарадити та розбитими. Опускаються руки перед діяльністю, замовкають уста перед словами, затихають будь-які думки та контроль. Просто плачемо…

          Насправді ж, справжній плач – це великий дар. Він зароджується із зворушення. Це зворушення заторкує найглибші струни нашої душі, проникає у наше серце і виявляється назовні гіркими сльозами. Зворушення ми можемо відчути лише як відповідь на щось цінне, важливе та значиме, на втрату когось близького та любого. Тому зворушення – це завжди частина нашої справжності. Його не підробиш, не зімітуєш, не використаєш у власних цілях.

          Ми плачемо при смерті близьких та рідних. Наша скорбота за ними виявляє глибину нашої любові щодо них. Ми плачемо над смертями невинних чоловіків, жінок і дітей. Наше співчуття є виявом нашого бажання щось змінити та визнанням безсилля на щось вплинути. Ми плачемо над стражданнями інших осіб разом із ними. Бо саме плач у такі моменти є єдиною відповіддю. Сьогодні Ісус плаче над померлим Лазарем разом із його сестрами Мартою та Марією. Сьогодні так часто плачемо і ми…

          Страждання, безсилля і плач. Щось у цьому є глибоко таїнственного. Цей критичний момент, це місце на межі існування справді є точкою нашої людської наготи. Ми постаємо голими, позбавленими усього перед стражданням. Ми позбавлені власних сил щось змінити. Ми позбавлені власних аргументів щось пояснити. Ми позбавлені власних відчуттів самодостатності самостійно дати собі раду. Ми – цілковито голі та цілковито відкриті водночас. І саме тому цей момент настільки важливий та життєво необхідний.

          Адже саме у цей момент ми здатні зробити крок до цілковитої зневіри або ж цілковитої довіри. Крок до цілковитої зневіри здійснюється через розбиття усіх дотеперішніх вірувань, принципів чи підходів до життя. Огляд назад, на минуле, на палаючий Содом і Гомору перетворює нас на соляний стовп відчаю. Так людина втрачає саму себе. Крок до цілковитої довіри також здійснюється через розбиття усіх дотеперішніх вірувань, принципів чи підходів до життя. Проте, далі слідує не огляд назад, а погляд у майбутнє із цілковито «порожніми руками» та вивільненим простором для дії Бога. «Ось я, Боже! Цілковито позбавлений сили та усього, цілковито голий та відкритий, цілковито Твій або нічий». Тільки плач і мовчанка, тільки слухання Того, хто здатен говорити у тиші, здатен говорити тишею.

          «Лазаре, виходь!»

          Отець Іван ВИХОР

          Читай також

        • Слухають, але не чують
        • Поради від військового капелана на Різдвяний піст
        • Не все золото, що блищить
          • Оціни

            [ratemypost]